•  
  •  

СВЯТА ІЗ НЕТРІВ – МАТИ ТЕРЕЗА

mother-teresaСВЯТА ІЗ НЕТРІВ

ДОЩ. БЛАГОСЛОВЕННИЙ ДОЩ. Калькутське небо поливало дощем палючу спеку квітневого дня, виганяючи діток із вузьких провулків у нетрях на широкий тротуар. Там вони задирали голови і ловили краплини дощу широко розтуленими ротиками. Йшов 1996 рік.

У цьому місяці мене щоразу притягують до себе образи, звуки і запахи, які пронизували ті священні тижні перед Великоднем у індійському місті Калькутта. Я згадую дощ, після якого від бетону підіймалася густа пара, і красу уроків, отриманих там, серед бруду і смороду, уроків страждання, отриманих від жінки, яку називають «святою із нетрів», – від Матері  Терези.

Будинок Матері Терези

Була шоста ранку, коли я опинилася в «материнському домі» – центрі всесвітнього служіння Матері Терези. Кожен день починається з молитви, – добровольців усіх культур і віросповідань, що з’їхалися до Калькутти, запрошують на ранкову Службу Божу. Я зняла взуття, як наказує звичай, і піднялася сходами до просторого порожнього приміщення з цементною підлогою. Там були вівтар і розп’яття, позаду яких стояла лава. Я сподівалася хоча б краєм ока побачити Матір Терезу.

Вона повільно увійшла до приміщення у супроводі черниць створеного нею ордену Місіонерок Милосердя. Її ноги без взуття здавалися набряклими, голова була схилена в молитві. Вона сіла на задню лаву і злилася з морем інших білих зі синьою смугою сарі.

Більшу частину Меси, яка тривала 45 хвилин, Мати Тереза ​​залишалася зануреною в молитву. Вікна, що виходили на гучну вулицю, були відчинені, але всередину не доходив жоден подув. Квітень – один із найспекотніших місяців у Калькутті. Краплі поту виступили на обличчях людей, що зібралися у приміщенні.

Крім сарі, Мати Тереза ​​носила пов’язку навколо плеча. Тижнем раніше вона впала і зламала собі ключицю, – це дуже болюча травма. Вона була бліда і втомлена на вигляд. У мене в кишені лежав лист, який Мати Тереза ​​написала мені кілька місяців тому. Як робили й тисячі інших журналістів упродовж багатьох років, я надіслала їй письмове прохання про інтерв’ю. У своїй відповіді вона ввічливо відмовила, зазначивши, що не дозволяє вести зйомки роботи Місіонерок Милосердя, зате запросила мене до Калькутти, щоби взяти участь у «справах любові». Я не хотіла втратити можливість включитися в роботу, яка піднесла смиренну черницю до висот всесвітньо відомого служіння.

В агентстві новин визнали, що подібне запрошення вже саме по собі цінне, і спорядили зі мною двох операторів, так, «на всяк випадок». (пізніше з’ясувалося, що всі, хто  писав листа, отримували схоже запрошення!). Оператори, що трималися на відстані від «материнського дому», тимчасом знімали на відео злидні калькутських вулиць, де Мати Тереза ​​почала свою працю майже 50 років тому.

Робота добровольця

Перебуваючи у приміщенні, я готувалася душевно і фізично до майбутнього робочого дня. Запах приправи каррі, що струменів знадвору через відчинені вікна, викликав у мене нудоту. Я була на другому місяці тяжкої вагітності, і рішення приїхати до Калькутти – правильне рішення – приймалося мною в молитві.
Після Меси і простого сніданку, що складався з хліба та чаю, групи добровольців вирушили кожна до одного з п’яти «будинків» калькутських Місіонерок Любові. Я вибрала Прем Дан, будинок Матері Терези для психічно хворих і жебраків. Я підійшла до будівлі разом із кількома добровольцями, які з’їхалися до Калькутти із найвіддаленіших місць, від Австралії до Ірландії.

Масивна будівля було розділена на дві половини: жіночу і чоловічу. Жіноча половина за розмірами майже наближалася до футбольного поля. Коли ми прийшли, черниці прибирали після сніданку. Побачене здивувало мене. Близько 60 жінок, більшість із яких – виснажені багатоденними пошуками їжі на вулицях, приготувалися до купання. Роздягнені, вони сиділи на цементній підлозі навколо великої цистерни з водою, яка стояла посеред приміщення.

Кожен із нас мав у розпорядженні губку, шматок мила та черпак, і ми негайно взялися до роботи. Доводилося купати жінок дідівським способом, зачерпуючи воду, намилюючи тіло і волосся, а потім споліскуючи мило водою з черпака. Одна з жінок поруч зі мною розслабилася, коли її купали, а потім оправилася до ванни на підлозі. Я знітилася, опинившись поза своєю «зоною комфорту». Почало зводити шлунок. Я тривожилася за свій фізичний стан і за дитину, яку носила. Температура у приміщенні вже перевищила 30 градусів.

Трудіться з любов’ю!

Я почала купати жінку поруч зі мною. У мене не було певності в тому, наскільки грамотно і правильно я це роблю. Виходило, що я більше думаю про себе, ніж про неї. Я підійшла до наступної жінки, щоб скупати її. Коли я полила її водою з черпака, вона здригнулась і закричала, дивлячись на мене з жахом. Я згадала, що Прем Дан – це будинок для душевно хворих. Я не знала,  що робити далі. Відчуваючи свою безпорадність, я озирнулася навкруг, але ніхто не звернув на мене особливої уваги, і я зробила ще одну спробу скупати її. Вона знову скрикнула. Нарешті я відклала мило та губку і зробила єдине, що спало мені на думку. Я ніжно поклала їй руки на спину і відчула полегшення, коли вона дозволила мені це зробити.

Намагаючись викликати довіру, я почала акуратно терти їй спину. У моїй голові зринали здогади з приводу її життя, сім’ї і того, як вона стала жебрачкою, зовсім самотньою жінкою. Принаймні хвилин п’ять я робила їй масаж, поки навколо нас інші добровольці бадьоро купали жінок. Я обережно розпочала купання, і тепер мені це було дозволено. Я не поспішала. Іншим добровольцям вдавалося викупати кількох жінок за той час, поки я займалася однією. Я витерла її тіло рушником і надягла на неї свіжий халат.

І ось тут настала мить, про яку я роками розмірковую до цього часу. Вона звернула до мене погляд, сповнений любові й доброти, наймудріший погляд, який я коли-небудь бачила. І перестало бути важливим те, що я говорила по-англійськи, а вона – по-бенгальськи. Ми спілкувалися універсальною мовою.

Мені згадалися слова Матері Терези, на які я неодноразово натрапляла в написаному про неї. Вона казала: «Важливо не те, скільки ти робиш, але те, скільки любові вкладаєш у те, що робиш». Коли я переступила поріг будинку Прем Дан, у своїх думках я була зайнята собою, почуттям нудоти через вагітність і незручністю при першому ж акті милосердя, викликаною необхідністю когось купати. Це виявилося завдяки жінці, яка скрикнула від першого мого дотику. З’ясувалося, що вона допомогла мені набагато більше, ніж я їй. Вона навчила мене того, що означає вийти за межі особистої «зони комфорту» і по-справжньому служити.

До кінця тижня нескінченне страждання у Калькутті вже більше не шокувало мене, але воно не переставало спонукати до дії. Я бачила це страждання на обличчях умираючих. Я бачила його в усмішках дітей із притулку Матері Терези. Я бачила його в поглядах і вчинках оточуючих добровольців.

Під час перерв добровольці пили чай і пробували спілкуватися один з одним, долаючи мовні бар’єри. Ми побачили, якою строкатою за складом була наша група. Тут були й індуси, і юдеї, і баптисти, і буддисти – всі, кого вабила праця, розпочата смиренною черницею-католичкою.

Там я познайомилася з Амандою, медсестрою з Канади, яка здивувала мене своєю фразою: «Я не вірю в Бога». – «Ви не вірите в Бога і все ж приїхали до Калькутти, щоб працювати разом із Матір’ю Терезою?». Вона посміхнулася: «Я не вірю в Бога, але вірю в цю працю!». Мене раптом осяяло, що ми – це світ у мініатюрі: люди різного віку і біографій, різних релігій і кольору шкіри, – і при цьому всі ми трудимося в гармонії один з одним, і ніхто нікого не осуджує. Пізніше я задала Матері Терезі питання про дуже широке розмаїття серед добровольців, яких тягнуло до Калькутти. «Правда ж, чудово, – сказала вона, – як Бог діє у їхньому житті, незалежно від того, усвідомлюють вони це чи ні?»

Перше інтерв’ю за 12 років

До кінця тижня я заслужила довіру Місіонерок Милосердя, і Мати Тереза подарувала нам інтерв’ю, – перше розгорнуте інтерв’ю, яке вона дала засобам масової інформації за 12 років, – перше і останнє, аж до її смерті. Я почала нашу розмову з проблеми страждань.

«Мати Терезо, деякі люди, бачачи страждання, запитують, як люблячий Бог допускає таке. Що Ви відповідаєте цим людям?». Її очі наповнилися слізьми, потім вона посміхнулась і відповіла: «Я кажу, що Він постраждав через любов до нас, а тепер наша черга постраждати через любов до Нього. Хіба ви не бачите, що в цьому і полягає наш зв’язок з Ісусом, – справжній, живий зв’язок?».

Мати Тереза процитувала Євангеліє від Матвія, вірші 35-36 і 40 із 25 розділу: «Бо Я голодував був і ви нагодували Мене, прагнув і ви напоїли Мене, мандрівником Я був і Мене прийняли ви. Був нагий і Мене зодягли ви, слабував і Мене ви відвідали, у в’язниці Я був і прийшли ви до Мене. Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили». Мати Тереза була переконана в тому, що Ісус присутній у «скорботному обличчі найбідніших із бідних». При цьому вона вважала, що злидні в Америці гірші від убогості в Індії. «Ваші злидні – злидні духовні, – сказала вона. – Вони викликані самотністю, роз’єднаністю і матеріалізмом, а їх  набагато важче позбутися, ніж убогості голодних ротів, які можна наситити їжею ».

«Голос Божий, – сказала Мати Тереза, – звертається до нас у тих прагненнях, які нас час від часу охоплюють, спонукаючи йти на допомогу нужденним – у прагненнях, які ми часто ігноруємо через побоювання створити собі незручності: комусь треба подзвонити, когось відвідати: дуже старих людей, хворих, вигнанців суспільства».

«Почніть зі своєї родини, – благала вона. – Спочатку переконайтеся, що ваша сім’я відчуває любов і турботу. А потім вирушайте до сусідів, до людей вашого оточення, у ваш світ». Вона сказала, що недостатньо годувати бездомних і голодних, якщо ваша власна родина голодує від нестачі уваги з вашого боку.

Я запитала Матір Терезу про смерть, і вона відповіла, що для неї «немає нічого солодшого, ніж піти додому до Бога у призначений Ним час, коли Він покличе». А потім заговорила про те, як чудово, що вона впала і зламала ключицю за кілька тижнів до Великодня. «Чудово?» – перепитала я. – «Так, Ісус дозволив мені причаститися до Його страждань упродовж цих святих тижнів». Тепер я з новою ясністю розумію ці слова.

Залучення Римом Матері Терези до лику блаженних засвідчує визнання того, що чудо, яке сталося з моменту її смерті, визнається результатом її втручання і має божественне походження. Це також свідчить, що Папа вивчив кожен аспект її земного життя, яке не завжди було відзначене небесною печаттю. З’ясувалося, що в житті Матері Терези на початку шістдесятих років був період, який вона пізніше назве «темна ніч душі» – у цей період вона відчувала себе надзвичайно земною істотою.

Орден Місіонерів Милосердя розростався, а Мати Тереза переживала особисту духовну кризу. Вона зізналася в цьому Архієпископу Калькутському, який запропонував їй вести щоденник, частково опублікований згодом. «У мене таке відчуття, ніби я не потрібна Богові, – писала вона. – Ніби Бог узагалі не Бог. Ісусе, пробач мені богохульство. Мені сказали, щоб я записувала все. Морок оточує мене з усіх боків. Я підношу душу до Бога – і її не наповнюють ні світло, ні натхнення».

Безмовне страждання

Вона зберігала в собі свої страждання і продовжувала труд милосердя. Минуть роки, перш ніж вона проб’ється з мороку, що оповивав шлях її духовних мандрів, і віднайде радість. Однак духовне прозріння не поклало край стражданню чи навіть відчуттю темряви. Кілька років потому вона напише: «Я починаю любити страждання, бо вірю, що воно частинка, хай і дуже мала, того мороку та болю, яких зазнав Ісус на цій землі».

Мати Тереза перетворила свою боротьбу – і морок – у можливість наблизитися до Ісуса, у Якого в Гефсиманському Саду теж виникали питання до Бога про Його страждання і «волю Отця».

Християнський автор К.С. Льюїс, який багато писав на тему страждання, висловив цю думку ще суворіше: «Запевняю вас, Бог посилає нам дар страждання саме тому, що дуже сильно любить нас. Біль – це мегафон, до якого вдається Бог, щоб докричатися до глухого світу. Ми подібні на кам’яні брили, з яких скульптор висікає людські фігури. Удари різця, котрі завдають нам болю, – це саме те, що веде нас до досконалості».

Життя Матері Терези – це приклад того, що досконалість – надзвичайна рідкість у нашому світі.

У житті кожної людини трапляється негода. Однак є щось гідне наслідування в тому, щоб робити крок за кроком і, благословляючи проливний дощ, продовжувати йти, навіть якщо віра твоя хитається …

Анна Райдер                                    Переклад з російської Лариса Сідлович                                              www.bs.francis.ru


Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*


+ п'ять = 12