o. Petro

Мене звати о. Петро Куркевич. Народився у Польщі, в м. Познань. Мені 46 років.

Францисканець-капуцин. Скоро виповниться 20 років відколи я працюю в Україні. Я розпочинав із Староконстянтинова, що в Хмельницькій області у 1993 році. Потім був у Вінниці настоятелем римо-католицької парафії. В цей час познайомився із теперішнім  владикою Ігорем Возняком, який тоді очолював тут парафію. А потім з 1996р. і до сьогодні я був призначений до Красилова на Хмельниччині. Спершу був  настоятелем, а згодом сам попросив щоб мене звільнили для діяльності, яку проводжу й досі.

- Отче, розкажіть, будь ласка, як виникла Школа Християнського Життя і Євангелізації? Чому, на Вашу думку, вона виникла саме в Україні, а не в Польщі, наприклад?

Як розпочалася Школа?.. Коли я йшов до священства, я знав, що хочу займатися душпастирством і знав, що хочу повторювати цей шлях, яким Бог привів мене до Себе - шлях реколекцій. Хоч я народився у віруючій сім’ї, вона все ж таки була більш практикуючою, аніж віруючою. Щонеділі ми ходили до костелу, але молитва не була «живою» і Бог нас не цікавив. Мене навернули двотижневі оазові реколекції для молоді о. Франциска Бляхніцького. Тобто  не парафія, навіть не дитячий садок, в який я потрапив дитинкою до сестер монахинь, а двотижневі реколекції. Тоді я зрозумів, що існує феномен реколекційний: Бог виводить людину на пустелю і там промовляє до її серця. Я навернувся аж четвертого дня, не третього. Так що вікендових, триденних реколекцій було б не достатньо – Бог не встиг би пом’якшити моє серце. Отож, я йшов до священства з думкою про те, що буду повторювати цей реколекційний феномен для молоді. Тоді я ще не думав про дорослих. А коли став священиком мене скерували на Україну (попри мою волю чи сподівання). А це було велике благословення. І коли я приїхав сюди, то почав відразу проводити реколекції для молоді. Спершу оазу в Староконстянтинові з 1994 року, а потім з 1996р. у Красилові. Пізніше я усвідомив, що хочу проводити також реколекції для дорослих. Отож, Школа розпочала діяти в липні 1998р., а це було аж через два роки після мого прибуття до Красилова. Вже у січні 1997 р. відбувся молитовно-біблійний з’їзд для дорослих, так званий харизматичний. Потім такі з’їзди  відбувалися знову і знову, а бажаючих було занадто багато. Пам’ятаю,  як на першому такому з’їзді я просив, щоб вогонь Святого Духа зійшов на цих людей, і так сталося. Згодом я не бачив чогось такого. Тобто це були дуже великі прояви Божої сили – пророцтва, падіння у Святому Дусі, якісь екстатичні моменти навіть. Двічі довелось пережити таке потужне зіслання Святого Духа, що майже бачив вогонь у повітрі, неймовірні видіння. Це було власне тоді у січні 1997р., а також на моїй парафії під час свята Зіслання Святого Духа у червні того ж року.

Надалі ці з’їзди відбувалися раз на три – чотири місяці і збирали щораз більшу кількість бажаючих. На початку 1998р. я зрозумів, що потрібно цих людей ділити на якісь рівні. Бо вони вже не поміщались у цьому красилівському  реколекційному будинку. Він був ще в «сирому» стані, але вже з електрикою і опаленням. Ще не було штукатурки і підлоги. Коли ми заходили у конференц- зал, пані Надя скроплювала підлогу водичкою, щоб пилюка не підіймалась. І хоч була цеглина замість штукатурки, на ці реколекції приїжджало близько 280 осіб, попри те, що дім розрахований на 80, максимум 100 осіб. Отож, Школа розпочалась завдяки реколекційному будинку і якщо би його не було, можливо, що й Школа би не виникла. Друга причина – це люди, які сприйняли цю ідею, потребували цих реколекцій. Ось ці два фактори спричинили появу Школи. Вона не виникла з моєї голови, з моїх думок, з моєї інтелігенції. А це означає, що вона народилась з Божого Провидіння, з Божих обставин і  ситуації. Офіційно Школа розпочала діяти 21 липня 1998 р. Це була перша сесія школи. У її проведенні мені допомагала найдавніша в Україні харизматична молитовно-біблійна спільнота мирян  з Бердичева. Своїх людей із Красилова я також відправляв на схожу школу в Польщі.

- Як думаєте: Чому ж сталося так, що Школа виникла в Україні, а не в Польщі?

Може тому, що якби мені не запропонували поїхати в Україну і я б залишився в Польщі, то й школи не було б. З деяких причин. Коли ж я приїхав в Україну, то відразу став парохом, настоятелем і мене тут ніхто не обмежував. Я мав всі можливості, щоб діяти. По- друге, тоді тут в Україні було мало священиків, особливо в 90-х рр. в Центрально - Східній Україні. Я відповідав за 14 сіл, районний центр, провадив великий ремонт монастиря, займався дванадцятьма кандидатами до нашого капуцинського чину і організовував реколекції. І я сам це робив і ніхто мене фактично не контролював. А в Польщі я щонайбільше міг би стати парохом і то тільки тепер, через кілька десятків років, коли мені вже нічого не хочеться. Власне, тому й Україна. Думаю, що Школа могла б виникнути не тільки  в Україні. Просто вона б не з’явилась, якби я не був поставлений Божим провидінням y Красилові. Коли б Бог  мене розмістив десь сто кілометрів на північ чи двісті - триста  на схід, чи сто на захід або на південь, то вона би не виникла. Кажу про це, бо тільки владика з Кам’янця – Подільського Ян Ольшанський міг дозволити це. Старий владика, котрий пережив комунізм і переслідування. Тільки він міг дозволити, насмілитися, ризикнути. А інші - не думаю, що могли б це дозволити. Саме тут католицьке оточення було сприятливіше, ніж деінде. Інакше було би забагато священиків,  які б критикували і не дозволили цій справі розвиватися. Якщо би я був трохи далі на схід, не було би можливості всім бажаючим приїхати. Так що Бог вибрав не просто Україну, а конкретну, географічно вдало розміщену територію, де б це могло виникнути. Я це відкрив для себе декілька років тому назад. Так, що Бог дуже чітко підібрав територію і час. Дивна річ, що й брати мене залишили тут  самого. А так не було ані до того, ані після того. Це було щось надзвичайне – щоб нововисвяченого священика, котрий лише приїхав з Польщі, призначили парохом. Не дивлячись на те, що я не знав мови, не знав тутешніх людей, мене тут залишили самого, без супроводу братів. Такого ніколи ще не було. А могли ж мене послати у Вінницю, де наші брати вже були, або кудись інакше. Але там би я був вікарієм і як вікарій, не зміг би  розпочати цієї справи. Думаю, що тут є така досить скурпульозна, педантична праця Бога, щодо задуму виникнення цієї Школи.

- На школу приходять різні люди. Власне, що люди можуть тут отримати?

-  Наша Школа відкрита для всіх – для оцерковлених (римо- та греко-католиків і православних) і для невіруючих людей. Для невіруючих – це можливість пережити зустріч з Богом на молитві, через навчання, Слово Боже, спілкування – можливість навернутися. Для оцерковлених – це нагода зацікавитись Богом, оживити стосунки з Богом. Я теж колись був оцерковленим. Щонеділі ходив на Літургію, сповідався в першу пятницю місяця. Я не мав сумнівів щодо віри, але я так часто позіхав в церкві, дивився на годинник, мені було нудто молитися і ніколи не цікавився Богом. Я жив чимось іншим. Мене оживили ці оазові реколекції. Я змінився кардинально – на 180 градусів. Мене почало цікавити все, що стосувалося Бога. Молитва стала найцікавішою, найсолодшою, як і Святе Причастя. Я почав цікавитися проповіддю. З 1985 по 1986р. я, як світський юнак, не пропустив жодного дня без Євхаристії. Я перестав любити священиків, які не проповідували, або коротко поверхнево проповідували. Почав шукати сповіді вже не по перших п’ятницях місяця, а частіше, коли була потреба. Я почав читати Біблію. Моя Біблія потім була вже зовсім  знищена від постійного користування. Я почав шукати групи однодумців, реколекції, почав діяти на парафії. Після цього я почав служити в парафії – прислуговувати при вівтарі. Настоятель вже не мусів говорити мені  “вйо” чи “вісьта”, хіба що тільки “пр-р-р”.

Отож, власне на реколекціях я перемінився і я думаю, що реколекції впливатимуть на людей так, що вони будуть частіше ходити на Літургію. Їм буде приємно слухати проповіді. Вони не будуть нарікати на священників, котрі довго проповідують, вони будуть нарікати на священників, які взагалі не проповідують. Вони будуть нарікати на паламара, який виганяє їх з церкви, щоб зачинити її, а вони ж то хотіли би ще помолитися після Причастя! Можливо, на них будуть нарікати священики, що вони частіше хочуть сповідатися. Зате їхні сповіді глибші, щиріші , докладніші. Тож це впливає на оживлення віри на парафії. Так як пише про це у своєму документі патріарх Святослав “Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом”. Можлива є зустріч з Христом на парафії, котра є фундаментальною клітинкою Церкви. З власного досвіду знаю, що на парафії я зростав, але тут я не мав мега-зустрічі з Христом, яка би вплинула на все моє життя і перемінила світогляд, якщо не грішність.

- А як щодо участі представників інших  Церков?

- В цьому випадку думаю про екуменізм. Іноді навіть греко-католицька спільнота проводить свої заняття при римо-католицькому костелі, або ж навпаки. Так що, тут є дуже добра справа: наша школа є одною з небагатьох, де існує дружба, співпраця, коезистенція (співіснування) обох обрядів. Немає жодного напруження. Тішимося, що є на Школі і православні, і протестанти. Я не знаю, чи це шкільна теологія чи тільки моя, але я пропоную всім служителям, щоб заохочували людей з інших церков, щоб вони заглиблювалися в свою церковну традицію. Щоб вони залишалися в своїх церквах, там, де вони є, аби не було перетягування, навіть перетягування в католицизм. Потім це може бути їхній цілком свідомий вибір. І то не тому, що ми такі хороші і у нас файно, а тільки тому, що Папа, тільки тому, що догми, тільки тому, що вони розпізнають в католицизмі справжню Церкву. Це буде їхній свідомий вибір, на який треба лише почекати декілька років. Тепер ми хотіли би, щоб вони залишалися в нас, бо так навіть цікавіше. Тому нехай православні залишаються православними. Адже, греко-католиків і римо-католиків маємо багато, а православних мало. Якщо він перейде відразу до нас, тому, що в нас живіша парафія, живіша Церква, то що подумає батюшка, чи якийсь протестанський пастор? Це викопає ще більшу прірву. А якщо він залишиться там на деякий час, то зможе у своїй церкві, в своїй парафії створити групку, щоб оживити парафію. А це буде будувати мости. Це екуменізм в стилі бр. Роже. Він мав католицькі погляди, але залишився протестантом. І це я думаю такий, трошки не до кінця ще прийнятий Церквою, знак часу, який я приймаю. Можливо, ще не до кінця сформований, але якийсь новий екуменізм. Щоб будувати мости, а не копати прірви через перетягування і через перехід.

- А  як щодо протестантів?

- Щодо протестантів, я думаю, що вони можуть відкрити, що греко-католицька і римо-католицька Церква, як не дивно для них, мають молитву прослави, а Святий Дух тут теж діє, зцілює, веде на євангелізацію, що не тільки у них є євангелізація мирян чи лідерство, відповідальність мирян, але також і у нас. А це те, що може нас об’єднати. Більше того, вони навіть можуть сказати, що наша прослава і наш підхід до харизматів, до харизм може бути більш людський, збалансований, більш раціональний, більш спокійніший, аніж у них. Так що я думаю, що навіть для протестантів наша школа є корисною. Пригадую, якось я сперечався з одними протестантськими пасторами з Ізраїля. Я наполягав, щоб школа не звалася школою Марії (повна назва нашої школи це є «Школа Християнського життя і Євангелізації святої Марії з Назарету матері Церкви»), а пропонував залишити тільки «Школа Християнського життя і Євангелізації». Хотів, щоб для їхніх пасторів та протестантських «овечок», це не було якимось каменем спотикання. Вони все наполягали: «Ні, нехай це буде школа Марії». А ще у нас є весняна сесія нульового рівня присвячена Діві Марії. Навчання керигматичні: тобто, про любов Божу і спасіння в Ісусі, але в світлі життя Марії. Уявляєте! Я був свідком того, як протестантські пастирі викладали ці лекції, говорили про Марію, мабуть, вперше в своєму житті. По-друге, я чув свідчення протестантів в Ізраїлі, із землі Марії, які казали, що вона помагала їм інакше подивитись на Неї. Марії Бог виразив усе. Як висловилась дружина одного протестанського пастиря, я зрозуміла, що в Марії Бог виразив усе. Так що для протестантів наша школа може бути також якимось прикладом живої Церкви.

- А чим може здивувати Школа невіруючих людей?

- На Школі вони можуть побачити, що в церкві є не лише «старушки», особливо православні, але й молоді люди, гарні дівчата на високих каблуках. Також інтелігенція, люди високоосвічені, бізнесмени. Одним словом, побачать раціональне живе християнство. Побачать, що ми не просто емоційно-побожні, не екзальтовані, а нормальні. Побачать, що крім побожності, віри, молитви, ми ще й діємо – видаємо журнали, брошурки, диски, займаємось, євангелізуємо, ходимо по в’язницях, займаємось підлітками і дітьми. Одним словом, намагаємось робити конкретні справи. Думаю, що тут в якийсь момент, вони зможуть заплющити очі, наприклад, на наших молитвах прослави, або під час тихої молитви в післяобідній час, коли ми адоруємо Святі Тайни, чи молимося перед іконами. Це дозволить їм розслабитись, якось зануритись в свою душу, і так, заплющивши очі, може відчують Бога.  І скоріше за все, саме так і буде. Якщо такий атеїст витримає три дні на нашій школі, то думаю, що після третього дня вікендових сесій, він вже не є цілком атеїстом, тільки є таким змішаним греко-католицьким атеїстом, або атеїстичним греко-католиком (жартує). А може, навіть і католиком.

- Є багато упереджень (емоційно молимось, молитва на мовах тощо) щодо школи зі сторони мирян і особливо духовенства. Що б Ви сказали у відповідь на це?

- «Чи може бути щось доброго із Назарету?», - якось запитав Натанаїл Филипа (читаємо Євангеліє від Йоана), коли той прибіг до нього зі словами «ми знайшли Месію», тобто Ісуса з Назарету. У відповідь Филип лише сказав: «Прийди і подивись». Упередження, вагання, сумніви, а навіть осудження – все це зустрічав Ісус з боку своїх найближчих. Не могли Йому повірити навіть його родичі, мешканці Назарету. Хотіли його вбити ще перед тим, як це зроблять первосвященики руками римлян. А це були його рідні (бо ж у маленькому Назареті, всі були двоюрідними чи десятирідними родичами!). Тому нічого дивного, що є упередження - «nihel novi sub sole», тобто «нічого нового під сонцем». У відповідь хочу лише сказати те ж саме, що й Филип. Рідко ті, хто прийде до  нас раз, другий чи третій, хто подивиться на все, що відбувається на Школі, порозмовляє з нами, вип’є кави, після цього все ще залишаються упередженими. Часто упередження базуються на незнанні. Так само, як упередження Натанаїла щодо Ісуса. Відповіддю на всі упередження є слова Филипа:«прийди та подивись». Як і звернення Ісуса до Андрія Первозваного і, здається Йоана, коли ті запитали, де Він живе, а Він сказав:«Ідіть і подивіться». Ця відповідь є геніальною – просто треба прийти і подивитись! Пригадую два таких моменти. Часто на початку моєї діяльності в Хмельницькій області в Кам’янець – Подільській єпархії священики з упередженням ставились до мене, навіть засуджували нашу Школу. Вони часто розмовляли з владикою, а я набагато менше, бо багато працював і мало мав часу для владики. Вони, можливо, також багато працювали, але точно мали більше часу для владики. Вони розмовляли і звинувачували. І владика Ян Ольшанський, а потім і його наступник, теперішній владика Леон Дубравський,  їм  повторював: «Добре, поїду та подивлюсь, що там робиться у Красилові». Другий випадок пов'язаний з однією із наших спільнот - «Як Марія» в Івано-Франківську. Там також були священики, які звинувачували цю спільноту перед тодішнім ще ординарієм, а тепер емеритованим єпископом Кир Софроном Мудрим. Він теж казав: «Піду і подивлюся, що ця студентська молодь там робить». І прийшов. Спільнота «Як Марія» тоді збиралась в кафедральному соборі. Владика прийшов, став коло якоїсь там панянки. Це була молитва прослави. Питає її: «Дитинко, як ви довго тут стоїте?» А це було в недільний вечір в кафедральному соборі перед іконостасом. Вона відповідає: «Ну, десь годинку, владико». Він знову запитує: «А скільки ще будете молитися?» Вона відповідає: «Ну, ще десь годинку, владико». Він подякував і пішов. Потім зібрав цих священиків і каже: «Отож, шановні, якщо ви зможете своїми акафістами та молебнями зібрати мені більше ста осіб студентської молоді перед кафедральним іконостасом і триматимете їх у недільний вечір дві години, то я цих прожену. А якщо ж ні, то більше ні мур-мур, будь ласка». І так все залишилось. Що він зробив? Прийшов, подивився, оцінив, розпитав. Мудрий владика! Я думаю, що всіх, хто має якісь упередження, треба запрошувати – нехай прийдуть, подивляться, кави вип’ють з нами, порозмовляють. Нехай розкажуть про свої упередження. Можливо, ми у чомусь і помиляємося, а вони навіть можуть допомогти нам це побачити. Але я переконаний, що вони багато чого можуть навчитися й від нас. Часто говорю владикам і священикам що, якби ви, вельмишановні, приїхали на наші реколекції і послухали цих сповідей, цих розмов під час заступницьких молитов, чи духовних бесід, то як і всі священики, які тут сповідають, сказали би одноголосно, що настільки глибоких, щирих сповідей ви ще не чули. Тут сповідь не перетворюється на допит священика, але стає дійсно сповіддю своїх гріхів. Таке часто є рідкісним на парафії. Вважаю, якість і кількість сповідей на Школі є вагомим аргументом. Другий аргумент: збільшується Євхаристійна побожність учасників Школи. Один із львівських настоятелів сказав, що відколи з’явилася школа в його парафії та харизматична спільнота, то стрімко збільшилась кількість людей на щоденних богослужіннях, а також збільшилась кількість присутніх на одній із недільних Літургій, на яку, за його словами, приходять члени цієї спільноти. І він розказав це свідчення, як настоятель, нашому владиці Архієпископу Ігорю Возняку. А чого варті свідчення учасників, коли вони розповідають що Бог зробив під час чергової сесії школи. Нещодавно я був на школі у Ризі (Латвія), де було понад сто учасників. В неділю на свідчення прийшов римо-католицький Архієпископ Збігнєв Станкевич, мій друг, якого я запросив на школу. Послухавши свідчення, він був щиро вражений. Понад годину люди, один за одним, без перестанку – коротко, змістовно, конкретно свідчили про те, що Бог робить у їхньому житті через цю школу. Після цього він благословив нам обома руками.

- Ви згадали також про те, що крім того, що ви молитесь, ви ще й дієте. У чому полягає ваша діяльність?

- Багато священиків з моєї єпархії перестали мене критикувати за Школу, коли дізнались, що наші спільноти від школи почали ходити по в’язницях, почали щось робити для парафії (наприклад, євангелізаційний Курс Альфа чи щось інше) та організовувати більше таборів для молоді. При чому наші оазиси для підлітків – це не канікули з Богом, але Бог без канікул. Ці табори мають дуже інтенсивну релігійну програму. Так, що майже не маємо часу на спорт чи байдарки. Бо спускатися по Дністру на байдарках можуть і без нас. Натомість, ми їм несемо Бога «зранку до смерканку». Так що священики побачивши цю працю і її плоди, почали мене менше критикувати, або взагалі перестали. А крім того, школа взялася за створення реабілітаційних центрів для наркоманів та алкоголіків. Зараз в Україні діє два таких центри - в Староконстантинові і біля Дунаївців на Хмельниччині. Це на північ і на південь від м. Хмельницького. Також, маємо чотири центри в Литві, один в Латвії, а зараз триває робота над створенням такого центру узалежнених в Польщі. Коли маємо таких людей, котрих утримуємо власним коштом впродовж року, в будинках, які самі ж будуємо, то виглядає, що школа є чимось серйознішим, аніж просто емоційне прославлення Бога. Це вже конкретна робота. Також наша школа створює спільноти. А потім ці спільноти створюють християнське радіо і телебачення, видають журнали та книги. Можна сказати, що маємо в школі, завдяки спільнотам, християнські видавництва. А це вже не якась емоційність підліткового віку, а серйозні люди, які конкретно працюють.

- Часто можемо почути чимало упереджень з боку мирян щодо харизм, а особливо дару мов. Що Ви на це скажете?

- Не дивно, бо тут вони зустрічаються із дещо іншою духовністю. Але, треба сказати, що суть харизматичної духовності не в харизмах, дарі мов, прославленні чи спонтанності наших молитов. Власне, такі молитви маємо на Школі вранці на півгодини та ввечері годину-півтора. Суть харизматичної течії, до якої ми належимо, є дар пророцтва і віра в те, що Бог є живий і дієвий, Бог, котрий може провадити, промовляти, об’являти нам свою волю, дуже чітко і конкретно. Адже Бог, один раз об’явивши все в Біблії, не мовчить, а продовжує говорити, діяти, може зцілювати і звільняти від залежностей, може давати натхнення, пророчі сни, пророцтва. І сьогодні ми можемо навчитися Його слухати, навчитися Його мови, бо з кожним Він розмовляє по-іншому. Це жива віра в те, що можна почути голос Божий – ось в цьому суть харизматичної течії. До речі, якщо би Йосип із Назарету не був харизматом і не вірив у пророчі сни, Ірод вбив би дитя Ісус, а Йосип би перед цим відпустив  вагітну Марію.  Напевно, для людей, що звикли до традиційних форм молитви, це щось нове. Ми пояснюємо це так. По-перше, харизматична течія і все, що з нею пов’язане, є схвалене Церквою. Ця течія має своє місце в Церкві. Більше того, ІІ Ватиканський собор наголосив на тому, що треба використовувати харизми, звісно треба їх перевіряти, але не потрібно з ними боротися, а навпаки використовувати. Саме через харизми, особливо харизму пророчу, Церква є Церквою Святого Духа, Церквою живого Бога, котрий говорить. Бог може провадити спільноту, кожну людину, парафію, як провадить Церкву. Якщо відкинути харизми пророчі, то Бог не матиме можливості впливати на перебіг подій. Існує також другий аргумент. Харизматична течія є визнана греко-католицькими владиками. В кожній єпархії де ми є, ми маємо благословення владики, усне чи письмове (хоч не потребуємо письмового, достатньо й усного). Колись сам Ісус Христос був великою новиною для Ізраїля. Тож для Ізраїля, який думав, що Бог – це Одна Особа, Ісус Христос почав відкривати, що Бог це Дві Особи. Більше того, своїм учням тихенько в захристії додавав, що Бог є в Трьох Особах, про що ще не міг говорити відкрито у проповідях. Саме за цю новину, що Бог це дві Особи, Його й розіп’яли. А що б вони зробили з Ним, якби Він сказав, що Бог це Три Особи? Роздерли би Його на шматки! Це лише показує, що упередження щодо чогось нового є чимось нормальним. Ісус це також пережив. Його називали бісом, брехуном, святотатцем. А Він казав: «хто напився старого вина, молодого, нового не захоче».  І додав: «Мудра людина із скрині своєї виймає “vettera at nova”, тобто речі старі і нові». І харизматична течія у нашому розумінні є чимось новим, з перспективи сьогодення нашої Церкви, особливо греко-католицької, котра не так давно вийшла з підпілля. Натомість, парадоксально, але факт, ця нова річ є старішою, ніж Ісусова молитва, ніж акафіст та ікона, ніж церковні будівлі, ніж літургія Йоана Золотоустого та Василія Великого, бо сягає першого століття. Так що, ця молитва харизматична і особливо харизматична течія, про яку можна багато дізнатись із Книги Діянь Апостолів, є давнішою, аніж будь-що у нашій Церкві, ніж будь-який обряд. Такими ось аргументами намагаємось промовити до людей відкритого розуму, які готові почути про нові речі.

- Як відомо Святий Дух, об’явив Свою особливу дію в Католицькій Церкві у 1968 р. Це стало початком руху Віднови у Святому Дусі.  Як це відбулось?

- В католицькій церкві все почалося з невеликої групи студентів Університету Дуквесн у Пітсбургу, що у 1967р. поїхали на триденні реколекції, на яких читали Книгу Діяння Апостолів. З вірою прагнули, щоб Святий Дух міг діяти сьогодні, як за часів апостолів. Вирішили, що не поїдуть допоки Святий Дух на них не зійде. Вони зрозуміли, що двигуном мотором чогось такого, що є в Діяннях Апостолів є Святий Дух. Тож на цих реколекціях вони перебували тиждень. Поволі всі отримали дар мов, почали пророкувати. Так почалося харизматичне п’ятидесятниця відновлення, яке було відкинуте традиційними лютеранськими пресвітеріанськими баптистськими церквами. В 50-х чи 70-х роках минулого століття старі протестантські церкви відкрилися на це. У 60-х – на початку 70-х рр.. католицька церква відкрилася на це. Я думав, що все саме так і було. Але якось потрапив на дисертацію одної атеїстки з Москви, написаної в роки Хрущовської відлиги. Вона доводила, що так звана харизматична течія розпочалась у 30-х рр. XVII ст. Це розпочалося в далекій російській губернії серед православних. Люди отримували силу Святого Духа. Ходили в неділю до церкви, а потім збирались ввечері на молитву, а коли церква відлучила цю течію, то вони збирались по своїх домівках. І те, що читаємо про ці збори, то дізнаємось, що там була і молитва на мовах, і співи спонтанні, і спонтанність в молитві, і лідерство світських та пророцтва. На жаль, церква відмовилася від цього і потім це переросло в секту. Згідно царських документів, кількість осіб цієї групи нараховувала тоді близько одного мільйона. Це було таке потужне харизматичне пробудження, яке, на жаль, не було використане православною церквою.

- А якою, на вашу думку, є роль Школи у харизматичному русі?

- Наша школа має від Бога дар поєднувати те, що є харизматичне, начебто нове, з тим, що традиційне і консервативне. Поєднувати структури, догми, канони з харизматичністю, із спонтанністю та натхненням. Потрібним є і одне, і друге, як не можливо тіло без душі. У нашій школі шукаємо такий баланс. Це видно на прикладі розкладу «шкільного» дня нашої Школи. З харизматичних нових моментів є медитація. Вчимо людей християнської медитації – роздумів над Словом Божим, чи молитви Ісусової, молитви ісихастичної, тобто молитви тиші, в мовчанні. Згідно того, що отець-пустельник Арсеній почув від Бога, коли ще виховував синів кесарських в Константинополі. Бог сказав йому: «Арсенію, тікай, мовчи і збережи мир». Він навіть молитви Ісусової не знав. Він мовчав, входив в тишу. Це власне робимо на медитації, на роздумах над Словом Божим. Потім є півгодинна молитва прослави – спонтанна молитва із співом, інструментами (гітарою, наприклад). В центрі дня – Літургія. Потім після обіду маємо адораційні моменти: дві години перерви, коли учасники можуть помолитися на самоті Ісусову молитву, адорувати Святі Тайни, сидячи перед іконами. Ввечері – вечірнє годинне або півтора годинне прославлення. На літніх Школах молимось молитву в стилі Тезе. Думаю, цих декілька годин молитви дають можливість зустрітися з Богом, наповнитися Святим Духом. Також харизматичні прояви Святого Духа є збалансовані з кількістю слова. А саме: дві конференції до обіду, що тривають 45 хв. (а то й більше) довга проповідь під час Літургії і третя конференція після обіду, зустріч в малих групках ділення і дуже часто вечірня казочка (різноманітні свідчення того, що Бог зараз чинить через Школу і у Школі). Тобто, маємо безліч слова, формації, катехизи. Елементи євангелізаціїні і катехитичні є збалансовані, почуттєвість є збалансована інтелектуальною інформацію, харизма – катехизою. Я думаю, що в такому жанрі школа іде далі і веде до конкретної праці. З одного боку, харизматичність духу, молитва з другого боку катехиза, формація, інтелект, догми. З третього боку, ведемо якусь роботу, відповідальність, активність. Я думаю, що це вносить якийсь баланс і через харизматичну течію додає зрілості та допомагає закорінитися в парафії, в Церкві.

- Виникає запитання: чи харизматична течія, як і харизматична школа, що є чимось новим і старим водночас, може щось принести в парафію, у греко-католицьку церкву?

- Я думаю, що може допомогти пережити особисту зустріч з Христом, формацію, більше відкриття на живого Бога, активність, заохочення до якоїсь праці. Зараз роздумуємо над тим, щоб розпочати навчання церковного хорового співу. Щоб таким чином відкрити багатство Літургії. Це те, що робить харизматична течія в Польщі. Цікаво, що не професори літургіки чи церковного співу з духовних академій взялися за це, а миряни. І роблять це на високому рівні. Так що тут можемо в Україні розпочинати нові проекти, які допоможуть краще пізнати свою традицію. Школа, як і наші спільноти має служити парафії, Церкві. Наша Школа така собі Агар біля старої Сари – парафії. Хоч іноді стара Сара здається неплідною. Але віримо, що через Сару приходить спасіння. Що вона стане в Бозі плідною, а  ми маємо, як Агар, без бунту служити Сарі. Яка роль школи у харизматичній течії? Можливо, що завдяки школі майже ніхто з наших спільнот не відійшов до протестантів. Ніхто й не думає переходити до протестантів. Ба, скоріше протестанти приходять до нас.

- І на закінчення. Отче, чи ви відчуваєте, що виконали свою місію?

- Роботи зроблено чимало. Але є ще над чим працювати. Я зараз мав би бути у своєму Красилові, пити каву і думати над тим, як покращити матеріали Школи та документи установчі. Вони були прийняті десь 14 років тому назад, а деякі 5-10 років. Їх треба реформувати, вдосконалювати. Тим паче вже навіть знаю як. Документ вдосконалюєш, коли читаєш його третій, пятий, десятий раз і ти вже знаєш, що потрібне, а що зайве. Думаю, що є ще проблема подальшої формації лідерів. Формація нашої школи триває шість років. Потім також маємо з’їзди лідерів, які називаємо койнонією чи парламентом школи, але цього замало. Крім того, я не можу всюди побувати. Школа має 15 років, триває 6 років у кожній філії.  Наприклад, в Одесі я вже не був 3 роки. А філії Школи є в 15 країнах від Узбекистану аж по Ірландію та Італію. Вже не можу бувати усюди. Іноді одночасно відбуваються сесії в 10-12 філіях Школи і треба вибирати куди поїхати. Також потрібно будувати єдність між цими філіями.

- Чи Ви задоволенні з того, як Бог послуговується вами?

- Я не те, що задоволений, я – щасливий, що Бог мною послуговується. Я Йому вдячний, я дивуюся, в захопленні від Бога. Це велике щастя дивитись на своїх дітей, внуків, правнуків і праправнуків. А наступні покоління, які приходять у старшому віці (бо школа є від 18 до 118 року життя), ці мої пра-праправнуки, могли би бути моїми дідусями навіть, батьками. До речі, мої батьки, котрі є в Школі, зараз на четвертому рівні. То я є батьком для мого батька і своєї матері в духовному плані. Так не повинно бути, але так є. Колись, наприклад, я їхав через Україну і не мав де зупинитись. Проїжджав біля  Львова по об’їздній і то найчастіше вночі, і бачив лише ці львівські світилка. Мені було так сумно, що нікого тут не знаю, ніхто мене не знає, ніхто мене не любить і я нікого я не люблю (усміхається). Тепер їду через Україну і благословляю знаком хреста наліво і направо. Тепер кожних 100 кілометрів мушу зробити знак хреста, бо стільки є тих філій Школи і спільнот, аж машина може зіпсуватись - тьху-тьху (сміється). Тепер є до кого подзвонити, переночувати, запрошують приїхати на каву. Це велика радість, велика пригода. Я колись думав:«О, Боже, що Ти зробив! Я ж хотів працювати для своїх. Я дуже красномовна людина, але польською мовою. Українська мова не дає мені такої можливості. А польською я дуже гарні речі можу говорити майже поетичні, а тут ніяк». Я завжди хотів працювати в Польщі і тому був трохи злий на Господа, що мене відправив на ці українські степи. Але зараз я маю в Польщі більше діяльності, ніж будь-який інший капуцин тут. Бо там діє 13-15 філій. Так що Бог після 10 років повернув мені те, що я вважав втраченим. Я, наприклад, ніколи не хотів в Їзраїль, Рим чи у Венецію. А тепер маю або перші сесії школи, або проваджу розмови щодо створення чергової філії. Яка ж це радість! Але з іншого боку, це смуток, бо я не люблю подорожувати, а мушу постійно рухатися.

- Що би ви порадили тим, хто прагне розпізнати Божу волю в своєму житті?

- По-перше, якось налагодити своє духовне життя, особисті стосунки з Богом, молитися, розмовляти. По-друге, відкривати покликання, свою стежку. Це було найболючіше моє страждання. З 1981 р., коли я навернувся, то прагнув стати священником, але не був впевненим. Ходив до священиків, до друзів і розпитував їх, чи можуть вони підтвердити моє покликання. Але ніхто не хотів підтверджувати. І ця непевність щодо мого покликання  була  єдиним міцним стражданням, яке тривало більше як 5 років до вступу в Орден у 1986 р. Коли я вже був у семінарії, тоді ця непевність відійшла. Також крім приязні з Богом, крім зустрічі з  Ним, треба мати спеціалізоване покликання, зрозуміти в якому напрямку треба йти. Якщо ж роки минають, а якогось спрямування так і немає, то варто підійти до когось духовно зрілого і досвідченого і сказати: «Віддаюся в твої руки, а ти мене попхни в такому напрямку, в якому захочеш». Краще йти в помилковому напрямку, ніж топтатися на місці. Але треба довіритись комусь мудрому, а не будь-кому. Або ж прийти до мене. А я таку особу  розгляну і спрямую. Бо ж маємо такі простори на школі, як місійна школа, де можна прийти на Рік для Ісуса і мати більше часу для молитви і душпастирства. Можна віддатися такому волонтерству і за цей рік щось обдумати, зрозуміти. По-друге, для того, щоб виконати Божу волю треба знати в якому напрямку рухатись. По-третє, треба щось робити, бути мінімально сміливим. Я ніколи не робив великих кроків, завжди з нетерпінням малі кроки, але швидко. Якщо Бог показав наступний малий крок, я не чекав до післязавтра, а робив їх вже завтра. Якщо мені об’явив це ввечері, то я не міг дочекатись до ранку, не міг заснути. Треба з поспіхом виконувати, не треба довго роздумувати. Не треба довго затримуватись, роздумувати і розпізнавати, бо Бог вже більше нічого тобі не скаже. Ікона вуст не відкриє, з кивота голос не буде лунати. Сон пророчий не з’явиться. Якщо Бог вже сказав, то сказав. За цим малим світлом треба йти, робити малий крок. Навіть якщо це буде промах, трудно, все одно варто відважитися і бути вірним цьому, вірністю, що схожа на впертість. Треба проявити мужність, хоч трохи, але мужність. А Бог відкриватиме далі і далі, і так поволі все воно йде. Тепер є багато таких людей, які не вміють цього робити, бо бояться, або не виховані вдома, вони боягузи, не відчувають безпеки в своїй душі. Такі люди повинні віддатися в руки досвідченіших, які їм трошки душу розрухають, а потім їх пхнуть в доброму напрямку. Будьте здорові!

- Дякуємо, отче!