Joshua leal 1561692 unsplash

Три спокуси

Кожен християнин, приймаючи духовну боротьбу, зустрічається з трьома основними спокусами, якими злий дух спокушував Ісуса, Який після свого хрещення в Йордані перебував у пустелі. Духовне життя є життям Духа Христового, який живе в нас і поміж нами. Святий Дух веде нас дорогою приниження не для того, щоб примножити наші страждання, біль, упокорення, а для того, щоб ми в серці нашої духовної боротьби споглядали Господа. Як тільки прийде цей момент, ми станемо правдивими Божими синами та дочками. Це відбудеться завдяки участі у Христовому приниженні — хресній дорозі.

 

Євангеліє представляє нам Ісуса, який у переддень своєї смерті пояснює учням, що їхнє служіння є можливим лише тому, що вони вже не належать до світу цього і не ходять його стежками. В архієрейській молитві Спаситель говорить: «Вони не від світу так само, як і я не від світу» (Йо 17,16). Саме ця відсутність приналежності до світу є фундаментальною в місії Христових учнів: «Не молю, щоб ти узяв їх від світу, лише — щоб зберіг від злого. Як послав єси мене у світ, так послав і я їх у світ» (Йо 17,15-18). Цими словами Ісус запевняє нас, що Дух, завдяки якому беремо участь у божественному житті, є тим самим Духом, який дозволяє нам жити у світі, одночасно будучи «не від світу».

 

Наша планета є тим місцем, де блукає Злий. Вона стала помешканням спокусника, який прагне впіймати нас, відтягнути від Бога і скерувати на дорогу гордині. Маємо зустрітися з ним обличчям до обличчя, віч-на-віч. Так само як Ісус був післаний Духом у пустелю, щоб бути спокушеним, так само післані й ми. Можливо, лише завдяки цьому можемо розпізнати правдиву якість нашого духовного життя.

 

Фото Austin Ban

Спокуса "Бути кимось значним"

 

Три спокуси, які нам постійно зустрічаються, це: спокуса «бути кимось значним», спокуса «бути особливим», спокуса «бути могутнім». Усі вони мають на меті спрямувати нас на дорогу світу, шлях гордині, й відвернути від нашої місії об’явлення світові Христа. Спокуса «бути кимось значним» є першою спокусою, з якою диявол наблизився до Христа, було перемінення каміння на хліб. Це й означало прагнення бути кимось важливим, робити щось потрібне, щоб здобути людське схвалення. Такі бажання роблять продуктивність підставою для нашого служіння. Всі ми чули колись висловлювання як: «Ти заслуговуєш на свою платню лише тоді, коли можеш нагодувати людей», «Працюєш, насправді, у тому разі, якщо відповідаєш на нагальні потреби людей», «Який сенс говорити людям про "голодного" Бога, проголошувати Добру новину тим, хто не має ані притулку, ані поживи, ані одягу? Їм потрібні люди, які можуть дати їм необхідну допомогу. Лікарі лікують, юристи захищають, банкіри займаються фінансуванням, а ви що робите? Яким чином можете засвідчити свою присутність?».

 

Власне, саме такими є слова спокусника. Спокуса «бути кимось значним» торкається глибини нашого серця, нашої тотожності. Різними способами переконує нас у тому, що наша вартість залежить від того, що ми створюємо. Вона веде нас до надмірного присвячення уваги продуктам, результатам, матеріальним благам, а також зростанню. Цій спокусі важко противитись, оскільки часто ми не вважаємо її спокусою, лише покликанням. Віримо в те, що маємо бути людьми, які плідно працюють і досягають успіху; людьми, слова і вчинки яких показують, що праця для Божого Царства є заняттям так само вартим, як і робота на потужних фабриках, у величезних фірмах чи владних структурах. Саме таке мислення наражає нас на спокусу «буття кимось», хто має повагу та значення в очах світу. Коли Ісус був спокушуваний, щоб перетворити каміння на хліб, то сказав: «Написано: чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих» (Мт 4,4). Ісус не заперечував того, що хліб є важливий, але, порівнявши його  з тією поживою, якою є Слово Боже, применшив його вартість.

 

У книзі Второзаконня Мойсей говорить до свого народу: «Він упокорював тебе, морив тебе голодом та годував манною, про яку не знав ні ти, ні твої батьки; щоб ти пізнав, що не тільки хлібом живе людина, але й усім, що виходить з уст Господніх, може жити людина» (Втр 8,3). Господь дасть нам хліб насущний за умови, що ми цілковито довірятимемо Його слову. Продуктивність та виконання плану є дарами, які призначенні для тих, чиє серце передусім зосереджене на Господі. Тут не йдеться про те, щоб нехтувати значенням тих дарів, які маємо серед людей, але про те, що на них не можемо будувати нашої християнської ідентичності. Ми не є «хлібом», який даємо іншим, а людьми, які живляться словом Божим і знаходять у ньому свою правдиву сутність. Дозволити Господу і Його слову формувати нас, стаючи при цьому людьми вільними, позбавленими страху, є радикальним викликом. Приймаючи його, можемо надалі залишатися свідками Євангелія в цьому світі навіть тоді, коли результати нашої праці є малими та невидимими.

 

Бути християнином, який прагне слідувати за Христом дорогою приниження, — це рішення відірватися від кожної потреби «буття кимось значним» і повністю, наскільки маємо сил, довіряти Господній волі. Коли ми поводимось так, то опираємось спокусі не завдяки виконанню маловагомих речей, але завдяки припаданню до Божого слова — джерела усіх цінностей та усього значення. Спокуси буття кимось визначним, особливим, могутнім абсолютно реальні. Вони супроводжують нас протягом усього життя і мають вплив за рахунок того, що звертаються до нашого прагнення приєднатися до тих, хто йде дорогою, яка веде до вивищення. Коли ми будемо спроможні розпізнати ці спокуси як підступ, що має на меті підштовхнути нас до створення ілюзії фальшивого «я», то зможемо побачити в них запрошення до відкриття нашої правдивої сутності, яка прихована в Бозі. Коли побачимо в собі здатність до служіння іншим навіть тоді, коли наше життя не змінюється, навіть тоді, коли отримуємо визнання лише від кількох осіб, навіть тоді, коли матимемо все менше сил — тільки у цьому разі дійдемо до такого ступеня пізнання себе, на якому нас знає Бог: як Своїх синів та дочок, прихованих у Його любові. Ми не належимо цьому світові, лише — Богу. Тому завжди в той чи інший спосіб будемо спокушувані, щоб повернутися до старого «я», до Єгипту і відкинути «божевілля хреста». І саме тоді маємо словом Божим відповісти спокуснику: «Геть, сатано! Написано бо: Господу, Богу твоєму, поклонишся і йому єдиному будеш служити» (Мт 4,10).

 

Фото Josh Applegate

Спокуса "Бути кимось особливим"

 

Спокуса «бути кимось особливим» є другою спокусою, перед якою опинився Ісус та з якою ми також часто зустрічаємось. Було прагнення стати кимось особливим: «Тоді диявол бере його у Святе Місто, ставить на наріжник храму і каже: Коли ти Син Божий, кинься додолу, написано бо: Він ангелам своїм велітиме про тебе, і вони візьмуть тебе на руки, щоб ти своєю ногою часом не спотикнувсь об камінь» (Мт 4,5–6). Ця спокуса спонукає нас вчинити щось надзвичайне, сенсаційне, нечуване, щось, що могло б бути начебто словами від Бога, а потім змусити людей у це повірити. Правду в нашій культурі визначає головним чином статистика — спокуса творення грандіозних речей не стала меншою з часів Ісуса. Ми звикли вірити в те, що якість молебнів залежить від кількості учасників, що семінар мав успіх, якщо було багато репортерів та учасників, що Церква розвивається тоді, коли притягує нових членів. Правда в нашій культурі настільки міцно визначена статистикою, що нам легко повірити в те, що кількість слухачів, глядачів та учасників є мірилом якості того, що пропонується нашій увазі. Нам важко прийняти те, що спасіння мало свій початок від решти Ізраїля. Нелегко повірити в те, що щось добре походить з невідомого міста, що наш Господь є Богом, який прийшов в особі слуги і нічим не вирізнявся з-поміж інших, який в’їхав до Єрусалиму на віслюку і був розіп’ятий як простий злочинець. А ще важче усвідомити, що декілька простих рибалок змогли нести світові Господню Добру Новину. Ми часто поводимось так, немовби очевидність і  розголос — найважливіші критерії оцінювання того, що ми робимо. Важко думати інакше.

 

Статистика насправді керує нашим суспільством. Найчастіше демонстровані фільми, найбільш читані книги, найчастіше куповані автомобілі, найбільш відомі спортсмени — це слово «най» стало знаком того, що ми завжди маємо справу з тим, що здобуло визнання. Потреба бути поміченим є настільки сильною, що ми, які більшість життя перебуваємо в ролі глядачів, ледве можемо собі уявити, що щось невідоме, непомітне, приховане може мати якусь вартість. Як подолати цю всюдисущу спокусу? Надзвичайно важливо усвідомити, що голод «буття кимось особливим», як і наше прагнення бути потрібними, має багато спільного з пошуками себе. «Бути кимось» означає для нас майже те саме, що бути поміченим, відомим, улюбленим, прийнятим. Ким я є, якщо ніхто на мене не звертає уваги, не дякує мені, ані не оцінює моєї праці?. В міру нашої самотності, браку почуття безпеки та впевненості в собі зростає також потреба популярності та слави. На жаль, ми ніколи не зможемо заспокоїти цього голоду. Що більше похвал отримуємо, то більше їх потребуємо для того, щоб отримати внутрішнє зцілення перед новим «плаванням на поверхні». Спрага людського прийняття є подібною до бочки без дна. Її неможливо наповнити. Ісус дав відповідь сатані: «Не будеш спокушувати Господа Бога твого» (Мт 4,7). Справді, ця біганина за ефектністю є проявом сумнівів у повному, безумовному прийнятті, яким нас обдаровує Бог. Це насправді спокушування Господа. Поводячись таким чином, говоримо: «Ти мені це довів через заспокоєння моїх внутрішніх страхів людською похвалою і пом’якшення мого почуття неповноцінності людським визнанням».

 

Я — улюблене Боже дитя. Ми покликанні до того, щоб повернутися до центру, до серця, щоб віднайти той лагідний голос, який промовляє до нас і зміцнює так, як цього не зробить жодна людина. Підставою будь-якого служіння є досвідчення безмежного прийняття нас Богом як Своїх улюблених дітей, сприйняття настільки повного, непохитного та всеохоплюючого, що дає нам звільнення від потреби бути поміченим, славетним — звільнення для Христа, яке виводить нас на дорогу служіння. Це досвідчення звільняє нас від нашого спраглого слави «я» і створює новий простір, у якому зможемо безкорисливо спілкуватися з іншими. Нова свобода у Христі дозволяє нам рухатись у світлі без обмежень і примусів та діяти творчо, навіть якщо з нас кепкують і відкидають, навіть якщо наші слова і вчинки провадять до смерті. Завдяки систематичній молитві зосередження поволі починаємо розуміти одвічну любов Бога, яка існувала задовго до того, як ми змогли полюбити себе або прийняти людську любов. Апостол Йоан говорить: «Любов є від Бога.... бо Бог — любов. Ми любимо, бо Він перший полюбив нас» (1 Йо 4,7-8.19).

 

Молитва зосередження веде нас до тієї першої любові, завдяки якій ми отримали нашу правдиву тотожність. Вона не залежить від того, скільки осіб за нас проголосує. Ми є такими, якими Господь вчинив нас у своїй любові, — дітьми світла, Божими синами й дочками. Лише життя в неустанній, тісній єдності з Богом може об’явити нам наше справжнє «я» і вчинити так, щоб ми у своїй поведінці керувалися правдою, а не потребою визнання і буття кимось особливим. Це не є легким завданням і вимагає від нас тривалої аскези: самотності, тиші, молитви. Нагородою за це не буде якийсь швидкоминучий блиск успіху, але внутрішнє світло, яке освітить все наше єство і дозволить нам стати вільними та безкомпромісними свідками Божої присутності в нашому житті.

 

Фото Courtney Hobbs

Спокуса "Мати владу"

 

Спокуса влади є третьою  і найпривабливішою спокусою, перед якою опинився Ісус. Диявол показав Йому всі царства світу, кажучи: «Оце все дам тобі, як упадеш ниць і мені поклонишся» (Мт 4, 9). Немає, мабуть, іншої культури, у якій так відверто заохочувалося б до прагнення влади, як наша. Відтоді як намагаємось стати лідерами класу, відтоді як прагнемо переконати народ, що ми є найкращим кандидатом на місце президента, звикаємо вірити в те, що прямування до влади і служіння є одним і тим самим. Це фальшиве розуміння так глибоко вкорінене у стиль нашого життя, що ми не вагаємось боротися за впливові місця, будучи переконаними, що робимо це задля Божого Царства. Чи з безсилля може виникнути добро?. Нам надзвичайно важко повірити в те, що з безсилля може походити якесь добро. Особливо в США, країні переселенців і людей, які важкою працею торували собі шлях до успіху, держави, де від першого дня у шкільних стінах, і до входження у світ конкуренції й вільної ринкової економіки, ставиться величезний наголос на розвиткові амбіцій, де важко уявити те, що може бути якась користь з відмови від влади або з відсутності прагнення до неї.

 

Деякі студенти та радикальні діячі 60-х років вважали, що насилля є необхідним, тому що ніхто добровільно не відмовиться від можливості впливу. У нашому суспільстві панує  загальне переконання, що влада є благом, і ті, які нею володіють, повинні прагнути її ще більше. Вона має багато форм: гроші, знайомства, слава, інтелектуальні здібності та вміння. Все це є способами здобуття певного почуття безпеки та контролю, а також підтримуванням ілюзії, що наше життя належить виключно нам самим і ми можемо вільно ним розпоряджатися. Цілком зрозуміло, що як на рівні особистості, так і в державному та міжнародному масштабі постійно точиться боротьба за владу. Надзвичайно важко перебороти прагнення до того, щоб мати змогу впливати. Влада завжди провокує до боротьби за її розширення саме тому, що є ілюзією. Хоча бачимо, що замість почуття безпеки, якого шукаємо, вона виявляє всі наші слабкощі й обмеження, та незважаючи на це, далі продовжуємо вірити, що постійне її зростання задовольнить наші потреби.

 

Результатом є спіраль наростаючого прагнення влади, що в свою чергу збільшує почуття слабкості. Найдраматичніший приклад цього — нескінченна гонка озброєнь. Що більше зброї, то менше свободи для руху. Все це нагадує спортсмена, який розвинув свої м’язи настільки, що вже не може рухатись. У такій атмосфері нам дуже важко встояти проти цієї спокуси і не прямувати до влади, як це роблять інші. Однак секрет полягає у тому, що ми покликанні до служіння не нашою силою, але безсиллям, завдяки якому можемо бути солідарними з нашими братами, утворюючи разом з ними спільноту слабких, у якій має об’явитися сила Божого милосердя, яка зцілює, показує дорогу, підтримує духовно. Наше слово має лунати не там, де люди сильні, а там, де вони слабкі; не там, де почуваються добре, а там, де свідомі свого терпіння; не там, де вони твердо стоять на землі, а там, де тремтять через непевність та брак стабільності; не там, де впевнені в собі та в своїй правоті, а там, де мають відвагу сумніватися й ставити запитання. Коротше кажучи, не там, де люди живуть в обмані свого безсмертя, а там, де готові стати віч-на-віч зі своєю зраненою, смертною та крихкою людською природою.

 

Як послідовники Христа, ми післані в цей світ нагими, слабкими, неспроможними дати відсіч, і саме тому можемо наблизитись до подібних нам людських істот, в їхньому стражданні та білі, з проявом сили Святого Духа. Післав їх цілком беззахисними. Посилаючи Своїх учнів проповідувати, Ісус сказав їм: «Нічого не беріть з собою в дорогу: ні палиці, ні торби, ні хліба, ні грошей, та й дві одежі не майте» (Лк 9, 3). Справді, Христос відпускав учнів на євангелізацію без жодного забезпечення. Прагнув, щоб вони були беззахисними, для того, щоб могли об’явити безмежну силу Божої любові. Ісус відкинув спокусу влади словами: «Господу, Богу твоєму, поклонишся і йому єдиному будеш служити» (Мт 4, 10). Ці слова нагадують нам, що лише звернення всієї нашої уваги на Бога може вчинити нас здатними до служіння у безсиллі. Ділячи свій час та енергію між Господом і людиною, ми забуваємо, що служіння, відокремлене від Творця, є пошуком себе, що веде до маніпуляції, вона ж, у свою чергу, — до пошуку влади, пошук влади — до насилля, насилля — до руйнування; навіть якщо все це назвемо служінням. Нашим справжнім покликанням є таке служіння ближньому, яке було б вираженням нашої цілковитої, неподільної відданості Богу. Лише тоді, коли будь-яке служіння знайде своє джерело та ціль у Господі, тоді, вільні від прагнення влади, почнемо служити ближнім задля них самих, а не для власного добра.

 

Секрет служіння був сформульований Ісусом у словах, сказаних до учнів: «Тож слугами вже не називатиму вас: слуга не відає, що його пан робить. Називаю вас друзями, бо все я вам об’явив, що чув від Отця мого» (Йо 15,15). Як бачимо, між служінням та дружбою не існує більше розмежування, а також і те, що в служінні Богові знаходимо своє правдиве «я», яке не потребує вже людського прийняття, але, будучи вільним, служить навіть своїм безсиллям.

 

Автор: Генрі Ноуен

Також вам можуть сподобатися: